В чому секрет нашого визнання ?

Аудио плеер

Download Now

В ЧОМУ СЕКРЕТ НАШОГО ВИЗНАННЯ?

        У Старому Заповіті записана одна дуже цікава історія про Давида і Голіафа. Мені б хотілося взяти звідти одну істину і поміркувати над нею на фоні цієї історії. В Українській Біблії це 1-ша книга Самуїла, 18-й розділ, 6-й, 7-й і 8-й вірші: «І сталося, як вони йшли, коли Давид вертався, побивши філістимлянина, то повиходили жінки зо всіх Ізраїлевих міст, щоб співати та танцювати назустріч царя Саула із бубнами, і з радістю, та з цимбалами. І викрикували ті жінки, що грали, та й казали: Саул повбивав свої тисячі, а Давид десятки тисяч свої (дивіться, ми ніколи не звертали уваги, що там є слово «свої» – Саул вбив свої тисячі, а Давид десятки тисяч свої )! І дуже запалився Саулів гнів, і та річ була неприємна йому, і він сказав: «Давидові дали десятки тисяч, а мені дали тисячі, йому бракує ще тільки царювання!» Мова у цьому уривку із Писання іде про певний авторитет, про визнання. І, читаючи цю історію, ми приходимо до висновку, що кожен із нас, кожна людина на цій землі, прагне бути визнаним. Як же це важливо – бути кимось визнаним, кимось прийнятим!

Приміром, батько в сім’ї прагне, щоб діти його визнавали, як батька, не принижували його, не топтали, не цуралися його, а щоб було визнання. Одного разу у нас була зустріч священнослужителів на комітеті до святкування свята «Щаслива родина», і хтось зі священнослужителів під час розмови про сім’ю розповів одну історію: «Це правдива історія, яка трапилася на Рівненщині. В одній євангельській традиційній церкві був чоловік, який там служив. Був він там дияконом, чи проповідником, не знаю, але у якомусь служінні точно був задіяний. І такий він був перед людьми дотошний, такий вже правильний, так уїдливо до всього ставився, що тією своєю дотошністю вже навіть діставав інших. Бо такий його святий і побожний вигляд почав спонукати людей до сумнівів. І от якось хтось із його партнерів по служінню зустрівся із його сім’єю. Він мав дружину і п’ятеро дітей. Почали говорити з дітьми, і хтось із них видає таку думку: «Ми сказали своєму батькові: «Моли Бога, щоб ти помер раніше, ніж наша мама. Тому що, коли її не стане раніше, ми тебе не будемо доглядати. Ти будеш нікому не потрібний»». Чи ж не жахлива заявка! А знаєте, чому? Бо цей чоловік скрізь намагався бути таким святим і побожним – і в церкві, і на людях, і кругом, а власну сім’ю принижував, зневажав, дітей своїх мав за ніщо. І тим дітям спротивилось не лише батькове служіння, а й він сам, як батько, аж вони йому сказали: «Моли Бога, щоб ти помер раніше, ніж наша мама». Бачите, які бувають іноді ситуації і до чого може дійти?

Коли ми говоримо про сім’ю, кожен батько повинен поставити собі запитання: чи є це, чи немає; чи його діти визнають його за батька, чи пошановують його добровільно, а не силою, чи примусово? Те ж саме стосується і мами: чи визнають її діти, як маму? Чи визнає її чоловік за жінку, чи просто тримає її вдома, як рабиню? Якщо перенестися зі сфери сім’ї, то можна поговорити у даному контексті, приміром, про роботу, про середовище, де ми працюємо. Всі ми хочемо, щоб нас визнали у тій ролі, тій позиції, де ми є, – як учня, як працівника, як менеджера, як ще когось. І в церкві нам хочеться визнання, щоб до нас теж було якесь належне пошанування. Саме тому люди часто ображаються на пасторів, на служителів, що ті за якоїсь обставини не звернули на них уваги, не усміхнулись, чи не подали руки. Бо ми всі хочемо бути визнаними в церкві, ми хочемо будь-де мати хоча б якийсь рівень авторитету. А визнання – це і є авторитет. І, якщо ви скажете, що для вас це неважливо, я вам не повірю.

Дивіться, у чому була помилка Саула? Він же був головнокомандуючим цілої ізраїльської армії, він був царем, першою особою. Йому належало все! І саме йому мали б належати і найбільше визнання, і найбільший авторитет. Як же так сталося, що з’явився Давид і здобув авторитет і визнання більші, ніж перша особа в країні? Досліджуючи цю тему, ми бачимо, що Саул, кажучи простими словами, зіскочив з тієї відповідальності, яка була на нього покладена. Коли Саул тільки почув, що виходить Голіаф філістимлянський поносити Бога – того Бога, Якому служить його народ, – він повинен був взяти армію і піти війною на філістимлян. Було недоречно сидіти і думати: «Чи переможемо ми, чи не переможемо? Йти чи не йти?» Йому був кинутий виклик, на ньому була відповідальність, як на головнокомандуючому, йти і воювати. А він зіскочив з відповідальності, і, замість прийняти того виклика, сповнився страхом і ховався у своєму шатрі. То він ще якогось пророка кликав, то збирав якусь чергову нараду або засідання, чи йти воювати, чи не йти.

З даного місця Писання випливає наступний висновок: коли Саул ухилився від своєї відповідальності, він автоматично втратив авторитет. ПИТАННЯ АВТОРИТЕТУ І ОСОБИСТОСТІ ВИРІШУЄТЬСЯ НА ПОЛІ БОРОТЬБИ. Авторитет, який ми хочемо здобути, і визнання – це не позиція. Можна бути в позиції, та не мати авторитету. Скажімо, скільки сьогодні є людей при владі, в позиції, які, однак, не мають авторитету в народі. А скільки батьків сьогодні не мають жодного авторитету в очах своїх дітей! А скільки є неавторитетних для парафіян служителів! Всі прагнуть авторитету, поваги, репутації, але їх потрібно здобути на полі боротьби. І авторитет не є гордістю, як іноді говорять, що авторитетна людина – це горда людина… Ні! Гордість – це те, що нас посоромить, принесе руйнування. Гордій людині не бачити успіху, у неї завжди щось обломиться, завалиться, повалиться. Натомість авторитет завжди дається від Бога, це те, що будує людину, додає їй, піднімає її. Авторитетна людина ніколи не буде сповнена таким відштовхуючим духом. То гординя завжди відштовхує, авторитет же притягує, бо містить у собі такий таємничий магніт. З такою людиною хочеться бути і спілкуватись із нею. До авторитетних батьків завжди тягнуться їхні діти, їм хочеться бути зі своїми батьками, бо ті мають авторитет. Як же нам його заслужити? В першу чергу, в залежності від того, на якому рівні ми знаходимось, ми маємо взяти відповідальність. Яку? А тут потрібно поставити питання: яка моя відповідальність у тій позиції, в якій я стою? Яка моя відповідальність, як батька, чоловіка, пастора, диякона церкви? Яка моя відповідальність, як простого найманого робітника на тій роботі, де я працюю? Чи виконую я все, що маю виконувати? Чи я, навпаки, бунтую, нічого не виконую і зістрибую? І поглядаю при тому на інших: «А чого вони цього не роблять, а я роблю? Хай вони теж роблять!» Знаєте, Саул вчинив, як той страус. Він просто заховав свою голову в час скрути, думаючи, що те питання саме якось вирішиться. Та не так сталося! ВЗАГАЛІ, СТРАХ Є ОСНОВНОЮ ПРИЧИНОЮ, ЯКА ПОЗБАВЛЯЄ ЛЮДЕЙ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ.

Я знову повернуся тут до розмови про церкву, бо моя відповідальність – це служити в церкві. Якщо людина не хоче нести в церкві ніякої відповідальності, то така людина втрачає Божу довіру. І тут саме час торкнутися такої дуже делікатної і важливої теми, як довіра у Бога. Наприклад, якщо відкрити Старий Заповіт і прочитати про Йова, ми побачимо, що цей чоловік користувався великою довірою у Бога. Бог опирався на Йова, і навіть казав сатані: «Подивися, благочестивий Йов!» Ще Писання наводить інші подібні моменти, приміром, коли Йов виходив до воріт міста, а там відбувалась якась дискусія, то, після промови Йова, вже більше ніхто не міг нічого говорити! От, якою авторитетною і впливовою була його мова! Хто давав йому цей авторитет і цю позицію? І хто давав таку силу його словам? Авжеж, Бог давав! Подібним чином і помісна церква може зростати, а кожен із нас може сприяти її розвиткові. Наприклад, в церкві вже є люди, які мають певний рівень відповідальності – хтось диякон, хтось відповідає за певне служіння, а хтось просто парафіянин. Та, навіть якщо ти і простий парафіянин, це теж свого роду відповідальність. Ми молимося за всі служіння церкви і хочемо, щоб ці служіння розвивалися. Ми хочемо, щоб нас приємно, гарно зустрічали. Хочемо, щоби було чисте повітря, щоб наші діти займалися, щоб молодь працювала – ми всі того хочемо. Та ось, що я вам скажу: якщо люди не хочуть брати на себе відповідальність за Божі діла, та в той же час хочуть, щоби Бог відповідав за їхні діла, це називається хитрістю.

Ми живемо в такому світі, можливо, із вас ніхто цим не користується, бо, може, ви ще не відчули змісту того, або думаєте, що не можна так робити, чи ще не знаєте, чи лише робите спроби, та, наприклад, в нашому житті працює такий закон: якщо у нас стається якась фінансова ситуація, ми приходимо до Бога і кажемо: «Боже, ми віддаємо Тобі десятину і приношення – відповідай за нас в духовному світі! Наступний етап – це вже Твоя відповідальність, принеси розв’язку в нашу ситуацію! Боже, Ти відповідальний!» Або, скажімо, ти знаєш, що ходиш із Богом, і намагаєшся відповідально робити на цій землі все, що тільки можеш зробити, та в твоїй сім’ї складається якась ситуація – чи якась конфліктна, чи з роботою, чи зі здоров’ям, чи інші моменти, і от тоді ти можеш прийти до Бога і заявити: «Господи! Я відповідальний!» Пам’ятаєте, так молився цар Єзекія, коли захворів: «Господи, Ти бачиш, що я всі дні життя свого служу Тобі щиро!» Це ж треба було мати сміливість так Богові сказати! «Ти це бачиш, Господи, а тепер понеси зі Своєї сторони відповідальність – даруй мені здоров’я». І, ви знаєте, ці слова царя були насправді відповідальними, тому що Бог відреагував на них і сказав: «Єзекія, Я тобі додам 15 років життя!» Ми повинні зрозуміти у своєму житті, що такий закон може спрацьовувати. Є межа, де вже Бог несе за нас відповідальність, коли, наприклад, смерть зазирає нам у вічі, або складається якась непевна ситуація, або ми бачимо, що може прийти якийсь облом у чомусь. Тоді ми кажемо: «Господи, отут є моя межа, а за цією межею вже Ти відповідаєш за мене. Відповідай за мою сім’ю, відповідай за мою родину!»

Повертаючись до цієї історії з Давидом, ми бачимо, що він взяв на себе відповідальність – він подивився на цього Голіафа і питає: «Хто цей необрізаний, що так поносить ім’я Господа Бога Мого?» Він взяв відповідальність і через те зібрав вершки, або зірвав джекпот. Він заслужив собі авторитет. Ви знаєте, брати відповідальність – це не означає командувати кимось, або розпоряджатися, чи змушувати. З іншого боку, це також і не означає нічого не робити, лише переживати. Брати відповідальність – це засукати рукави, іти і працювати. Одного разу я взяв віника і замітав на площадці, а хтось проходив повз і принизив мене тим: «Ти – пастор і керівник цієї організації! Ти що, не маєш, кому дати віника, щоб вони позамітали?» Знаєте, якось по емоціях, – мені було дуже прикро. Я тоді відповів: «Для мене то честь. Для мене це не має значення, просто я побачив, що там брудно, – узяв віника і замів». А ще була інша ситуація: пішов я з дітками на дитячий майданчик, де було ще 3 чи 4 сім’ї. На лавці ще сиділа одна старша жінка років 60-ти, теж із дітками. Мої діти вже все випробували, залишилась лише така кругла труба, через яку треба було лізти. Вони ще не підходили до цієї труби, бо боялися. І Володя каже до мене: «От, якщо ти хочеш, щоб вони полізли, полізь сам». Ви знаєте, є моменти, коли ти повинен себе зломити. Немає проблем! Я став навколішки і поліз крізь ту трубу – люди дивляться, діти за мною. Найгірше було, коли я вилазив з труби і не міг ніяк стати. Довелося вилазити звідти на пісок просто колінами і руками, навколішках. Та, ви знаєте, головне, що за мною полізли діти. От є момент, коли ти береш якусь відповідальність і ти йдеш, і діти йдуть за тобою!

У зв’язку з цією темою, я б хотів трохи поговорити про мудрість. Є один правдивий вислів: у світі правлять тільки мудрі люди. І кращими у цьому житті ми можемо стати тільки завдяки мудрості, більше нічому. Говорячи «кращими», я не маю на увазі, що ми можемо купити кращий одяг чи одягнутися у брендову сорочку або ж у брендовий одяг. Мається на увазі кращими внутрішньо, бо авторитет приходить завдяки мудрості. У 1-му Посланні до Коринтян у 1-му розділі, з 20-го вірша ми можемо читати такі слова Апостола Павла: «Де мудрий? Де книжник? Де дослідувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту? Через те, що світ мудрістю не зрозумів Бога у Божій мудрості, то Богові вгодно було спасти віруючих через немудрість проповіді. А ми проповідуємо Христа розп’ятого, для юдеїв згіршення, а для греків безумство, а для самих покликаних юдеїв та греків Христа, Божу силу та Божую мудрість! Бо Боже й немудре розумніше воно від людей, а Боже немічне сильніше воно від людей!» Що є цим безумством, про яке говорить Біблія? Щоб з’ясувати це, підемо трішки в історію. У Старому Заповіті у 28-му розділі книги Єзекіїля розповідається про диявола, який колись виконував роль лідера небесного поклоніння, і до його одягу тоді було пришито дуже багато усяких музичних інструментів: бубінчиків, трубочок, і усіляких таких, яких ми навіть не знаємо, бо на землі таких немає. Варто йому було лише змахнути крилами і полетіти, як всі ці музичні інструменти починали грати, створюючи певну мелодію. Зачувши її, звідусюди злітались до нього Ангели, і там відбувався цілий небесний танок, відбувався час хвали і поклоніння Отцю Небесному, Який був на троні. Диявол (тоді Люцифер) був наділений вершиною найбільшої мудрості, яка тільки могла бути дана Богом.

Та зараз ми говоримо про землю і про таку ситуацію, як безумство. Що таке безумство? От люди кажуть: «Безумно та людина чинить. Нерозумно чинить». Як на вашу думку, чи можна назвати безумством відсутність мудрості? Думаю, що ні. Безумство – це не відсутність мудрості, тому що мудрість присутня завжди. А от коли мудрість використовується не за призначенням, оце і є безумство. Апостол Павло так сказав про це у Посланні до Римлян: «Вони думають, що вони розумні, але вони, як безумні. Бо вони знають Божу мудрість, але використовують її не за призначенням, тому чинять вони безумно (До Римлян 1:21,22)». Ви повинні зрозуміти, що кожне немовля, яке народжується на цій землі, не важливо, чи воно народжується у християнській родині, чи не у християнській родині, – є невинним. Навіть, якщо те немовля народилося у нехристиянській, безбожній сім’ї, то, коли Христос прийде забирати Свою Церкву, батьки немовляти залишаться на цій землі через свою безбожність, а їх дитина буде спасенною. Я так вірю! Я вірю, що всі діти будуть спасенні, незалежно від того, чи хрещені вони, чи нехрещені. Поки вони не в змозі прийняти власного рішення щодо служіння Богові, їм належить спасіння. І от дивіться – Бог закладає у кожну дитину, яка народжується на цій землі, таку своєрідну капсулу мудрості. І та капсула захована у кожній дорослій людині і у кожній дитині.

Тут буде доречним прочитати ще одне місце з Писання у 2-му розділі 1-го Послання до Коринтян: «Хто із людей знає речі людські, окрім людського духа, що в нім проживає? Так і ніхто не знає речей Божих, окрім Духа Божого. Але ми прийняли духа не світу, але Духа, що з Бога, щоб знати речі, які Бог нам дарував» (1 до Коринтян 2:11,12). Як ми можемо знати про якісь Божі речі? Звідки приходить ця мудрість? Знаєте, проблемою багатьох людей є те, що вони стоять десь там осторонь і кажуть: «Господи!..» При цьому вважають себе якимось таким нікчемством, порожнечею, або якимось таким створінням, яке десь там збоку, і моляться: «Господи, я прошу в Тебе: от все, що Ти мені даси, то це я і буду мати, і в тому числі і мудрість. Якщо Ти мені її даси, то я її буду мати!» Звісно, у такій молитві є трішки зерна, але загалом Бог дивиться і каже не так. Він говорить наступне: «Сину Мій! Дочко Моя! От коли вже настане той час, коли ти щось почнеш розуміти?» Це подібне до того, як я зараз дивлюся на своїх маленьких двухрічних діток. От Джошуа часто бере і ображає Джесіку. То вдарить її, то штурхоне, і ти йому пояснюєш, а він стоїть сміється. Пояснюєш, що не можна за волоссячко сестрички шарпати, а він знай сміється! Іноді така ревність шльопнути приходить, та це не допомагає, бо я вже пробував, думаючи, що про те ніхто не дізнається, та, варто мамі з’явитись, як він відразу здає їй, що тато його вже шльопнув. Тож я іноді кажу до нього: «Ну, сину, коли ти вже виростеш, щоб ти зрозумів, що так робити не можна?!..» А Бог ту ж саму думку хоче донести і до нас: «Ну, коли ти виростеш вже, щоб ти зрозумів? Ну припини так молитися! Я хочу, щоб ти трішки інше розумів!»

Апостол Павло пояснює це так: «Дорогі мої люди, брати, сестри, всі, хто чує мою проповідь! От, коли ви народилися, коли ви були маленькими дітьми, Бог помістив у вас капсулу, такий мішечок, і у тому мішечку є мудрість». Поки дитина росте, батьки вчать її, як жити, як чинити, як ставитися один до одного, тобто, вчать певних правил поведінки – це те, чому можна навчити ззовні. Їй кажуть: «Так не треба робити! І так теж не можна!» Багато чому діти вчаться по якихось певних інстинктах, потім по страху, бо знають, що, зроби вони так, то отримають. Тобто, є багато різних факторів, і от та дитина росте, розвивається її інтелект, вона починає розуміти науку, вчиться читати і писати. Та згодом, у якийсь момент, підключається таке джерело, яке називається мудрістю. Вона починає, як той пуп’янок, розквітати, і пробивається аромат.

Коли людина приходить до Бога, вона кається перед Ним, і її дух воскресає. Потім ми запрошуємо: «Дух Святий, прийди у моє життя!» І от ця третя особа Божества приходить в життя людини. Яку роль Він тут виконує? А Він має здатність проникнути до того мішечка, до тієї капсули, яку Бог заклав у людину при її народженні, і яка називається «схованою мудрістю». І Він розпечатує ту капсулу і потрошку дістає звідти, ніби з криниці, цю мудрість і доносить її до твого розуму, сумління, до твоїх почуттів. Людина й сама не знає, звідки прийшла та мудрість. От питаєш її: «Чого ти так зробив?» – «Я не знаю, але чомусь я так зробив». – «А чого так сказав?» – «Не знаю, але чомусь мені прийшло так сказати!» І ті слова чи вчинки, виявляється, такі мудрі і розумні! Тут має місце духовний принцип: люди, які ходять з Богом, мають близький контакт із Духом Святим, беруть на себе відповідальність у житті, – такі люди дозволяють Духові Святому проникати всередину себе. У Писанні є слова: «Безодня безодню кличе». Про які дві безодні йде мова? Одна з них – це безодня людини, а інша – це безодня Бога. Також написано: «Ніхто із нас навіть сам не знає, хто ми є в натурі! Окрім Духа Божого, який проникає в глибини!» Ми маємо змогу взнати самих себе за рахунок того, що дозволимо Духу Святому проникнути всередину, вглиб нас, і дістати звідти ту закладену Богом мудрість, і проявити її. Коли ж та мудрість проявляється, ми починаємо більше розуміти, хто ми є насправді. І це відбувається навіть поза межами нашого сумління, нашого розуму, десь у духовному єстві. І Бог звертається до людей: «Я хочу, щоб цю мудрість, яку Дух Святий дістає із глибин вашого єства, ви використовували за призначенням, тому що немає людини, якій би Я не вділив цієї мудрості!» Коли ми використовуємо її за призначенням, це додає нам авторитету, визнання, впливу, успіху в нашому житті. КОЛИ Ж МИ БЕРЕМО ЦЮ МУДРІСТЬ, ЯКА Є ВСЕРЕДИНІ НАС, І ВИКОРИСТОВУЄМО НЕ ЗА ПРИЗНАЧЕННЯМ, ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ БЕЗУМСТВОМ.

Ось вам простий приклад: Бог каже до світу цього: «Ви мудрі, Я вам дав цю мудрість, та використовуєте ви її для того, щоб красти і обманювати, а це вже називається хитрістю». От деякі люди кажуть маленьким дітям при зустрічі: «О, ти дивись, яке хитреньке!» Між хитрим і мудрим існує значна різниця. Мудрий – це мудрий, а хитрий – це тоді, коли людина знає, як воно має бути, та використовує те правильне для того, щоб обдурити. Або інший приклад: от дав Бог музику. Хтось каже, що рок-музика не від Бога, або якась там інша музика не від Нього. Я не вірю, що є така музика, яка не від Бога, тому що вона вся від Бога! Та на якомусь етапі людина взяла музику, яка прийшла від Бога, і використала її не за призначенням. Приміром, Бог задумав музику, щоб нею славити небо і Його Самого. А людина використовує музику для того, щоб чи хіть розпалити, чи якісь бажання, чи ще щось, аби через ту музику людина могла відкрити свого гаманця, викласти гроші і придбати якусь певну річ у крамниці. Цілі служби працюють над тим, як можна впливати на людину ззовні. І Бог каже таким людям: «От, ви, мудрі світу цього, ви безумствуєте! Ви використовуєте мудрість не за призначенням».

А віруючих Дух Святий зв’язує із таємною мудрістю Божою, яка є в небі, у Бога, і яка закладена в нас. Відбувається цей святий обмін. І чим більше ми перебуваємо в присутності Божій, чим більший маємо зв’язок із Духом Святим, тим інтенсивніше відбувається цей обмін. Спочатку це схоже ніби на малесеньке джерело, а потім вода прибуває все більше і більше. Я це називаю: прополіскуються наші мізки, тому що потік Божої мудрості проходить через наш розум, вимиваючи з нього усяку глупоту, усяку дурість, і замість них з нас вже тече Божа мудрість, так, що ми знаємо, як вчинити, як сказати слово, як людину зустріти, як когось потішити! Ми тоді не зустрінемо хворого і не почнемо казати йому щось таке, що його ще більше принизить. Знаєте, от дивишся – ніби мудра людина, має вищу освіту, вже має досвід роботи, а зустрічає на вулиці хлопця і вигукує: «О-о, ти такий худий!» Це перше, що вона випалює, не бачивши тієї людини три роки. Скажіть, це мудрість? Це взагалі якесь безумство! Питається, чому тебе навчали у вищому навчальному закладі 6 чи 7 років і що ти у тій магістратурі вчив? Якого досвіду це тобі додало? І так дивишся на ту людину по життю і диву даєшся – там те ляпнула, там – те, там – те… Вона думає, що має статус, вищу освіту, а звичайний хлопчик вчинить розумніше за неї у даній ситуації! І зрозуміло, що, коли людина видає такі речі, її авторитет падає! Хто порекомендує взяти її на роботу, чи захоче з нею вдруге зустрітися? Кому закортить мати з нею справу? ЇЇ десятою дорогою обходитимуть.

І Бог хоче, щоб ми були не такими, а щоб вчилися цієї мудрості. Я не проти вищої освіти, не проти досвіду – це невід’ємна частина нашого життя. Та Бог каже: «Я хочу, щоб ви взнали самих себе, щоб воно йшло від вас. Оця мудрість у відповідальності додасть вам певного авторитету у вашому житті». Я скажу так: ЯКЩО ХОЧЕТЕ СТАТИ ВЕЛИКИМИ, СТАНЬТЕ МЕНШИМИ. Не повинно бути сорому служити іншим людям, не треба соромитись – позиція у вас там, чи не позиція, хто ви там є – це не має ніякого значення. Наша відповідальність у тому, щоб просто людині допомогти, схилитися перед нею, підтримати, чи послужити комусь… Не будьте Саулом у своєму житті, будьте Давидом. Просіть у Бога, щоб Він дав вам розуміння, у чому ви можете взяти відповідальність на себе. І починайте з малого – розвивайтеся, служіть. Я б хотів ще більше поговорити про це з огляду на наших діток, тому що, коли діти зростають в сім’ях і бачать, що ми, як батьки, не несемо ніякої відповідальності там, де мали б нести, то як ми після цього плануємо навчити їх бути відповідальними в житті? Адже ми для них найбільший приклад. Вони чинитимуть точнісінько, як ми, і будуть вчитися відвойовувати авторитет і увагу такими методами, як то ми зазвичай робимо. І це несправедливо і неправильно. Все повинно прийти природньо і без напрягу.

Люди в світі шукають слави там, де її немає. Взагалі, вони багато чого шукають там, де його немає. А час минає, йдуть роки, втікають можливості, і як же цінно є шукати те, що хочеш знайти, там, де воно є. Візьмемо момент служіння (я маю на увазі не лише служіння в церкві, а взагалі служіння в житті): коли ти береш те маленьке, що Бог тобі дає, приймаєш відповідальність і починаєш щиро служити, то прийде й ініціатива, і Бог даватиме тобі мудрість, як те розвивати і як це можна зробити. Ти не будеш тим, кого постійно треба пхати і повторювати йому: «Ну, давай, щось роби! Ну, подавай якусь ініціативу, ну, давай, щось придумай!» Ти сидиш думаєш, а воно не думається, ініціативи теж немає, і виходить – що вб’єш – те в’їдеш. Так не може бути! Неправильно жити по принципу: що вб’єш – те в’їдеш! Натомість, ми повинні бути людьми, які носять ініціативи, пропихають їх, хочуть реалізувати, а інші щоб казали: «Почекай, почекай, давай, ми запишемо!» А воно з нас просто бурлить – оце такими людьми ми повинні бути, це є люди Бога! Господи, ми хочемо бути такими людьми!

 

 Автор проповіді: Володимир Андрощук

 Редактор: Наталія Тітко