Яка наша мотивація?

Аудио плеер

Download Now

ЯКА НАША МОТИВАЦІЯ?

         Давайте разом відкриємо Євангеліє від Матвія, 26-й розділ, і ми будемо читати з 6-го вірша: «А коли Ісус був у Віфанії, в домі Симона прокаженого, підійшла до Нього жінка з алавастровою посудиною дорогоцінного мира і возливала Йому на голову, коли Він возлежав. Побачивши це, учні Його обурилися, говорячи: Навіщо таке марнотратство, бо можна було б це миро дуже дорого продати та роздати бідним. Але Ісус, помітивши, сказав їм: Навіщо бентежите цю жінку докорами? Вона добре діло зробила для Мене, тому що бідних завжди маєте з собою, а Мене не завжди маєте. Бо, виливши це миро на тіло Моє, вона приготувала Мене до поховання. Істинно говорю вам: де тільки буде проповідане це Євангеліє по всьому світу, говоритимуть на спомин про неї та про те, що вона зробила» (Від Матвія 26:6-13).

Знаєте, коли я розмірковував над цим місцем Писання, а вчора ввечері ми ще й з дружиною поспілкувалися на цю тему, я відчув, що кожен віршик тут здатен надихнути на певну думку та навіть вплинути на напрямок життя. Але я хотів би говорити про наступне. Давайте, ми розглянемо деякі історичні речі: Ісус був у Віфанії в домі Симона прокаженого. Чому Симон прокажений? У даній ситуації це було ніби прізвисько. Можливо, він, цей Симон, колись і був прокаженим. Але Ісус його зцілив. Тому він згодом і запросив Його до себе на бенкет. Ісус там був не один, а разом зі Своїми учнями. І приходить туди одна жінка. Я собі думав: як ця жінка, яка, по читанню інших євангелистів, вела розпусний спосіб життя, могла бути вхожою до цього двору або до цього дому? Історики також схиляються до думки, що вона, ймовірно, була родичкою Симона, і тому мала право і можливість прийти на цей бенкет. Вони зналися між собою. Жінка прийшла з алавастровим сосудом. У нас є сьогодні змога розібратися, що ж він собою являв: це був такий глечик, зроблений із каменю, який мав походження мармуру, або ж це був камінь, видовбаний із вапняних печер – такий камінь мав свої унікальні властивості. З нього робили такі спеціальні глечики для зберігання дорогоцінних пахощів. У цей глечик якраз поміщалось стільки пахощів, що його вартість дорівнювала трьомстам динаріям – це була річна заробітна плата найманого робітника. Тобто, цей глечик коштував стільки грошей, що треба було цілий рік працювати по найму, щоб його купити. Він був зверху запломбований глиною або якимось корком, так що його не так просто було розкоркувати. На той час виробники, заливаючи до глечика ці пахощі, так його запечатували з двох причин: щоб не вивітрювались аромати і щоб торговці не розбавляли його при продажу якимись дешевими маслами. І тому він зберігався закоркованим. Тож, коли ця жінка прийшла в дім Симона, вона змушена була розбити верхню частину цього алавастрового посуду, а потім взяла цей нард і почала виливати його Ісусу на голову. І вся оселя наповнилась цим ароматом.

Ми, слов’яни, дещо не розуміємо, що таке ці масла. Знаєте, коли ми сім’єю подорожували країнами арабського світу, то ми мали змогу там з ними досконало познайомитись. Вони є як дуже дешеві, так і дуже коштовні; приміром, якщо за дешеве масло у маленькій баночці ємністю 5 мл можна заплатити, ну, тисячу гривень, то за баночку коштовного масла тієї ж ємності вже доведеться викласти 5 тис. доларів. Ці масла мають свої унікальні властивості – люди тими маслами натираються, роблять з ними ванни, киснуть в цих ваннах; і, коли араб чи арабка пройде коло тебе, то за ними тягнеться такий шлейф цього аромату, що здається, ніби то ти сам ним напахтився. Навіть є така історія у Старому Заповіті про Рут: коли вже її чоловік помер, вона залишилася з Ноемінью, і якось пішла збирати колосся на поле Вооза, то Ноемінь сказала до неї: «Ти помийся і натрися пахощами, а тоді піди до Вооза». Кожні пахощі ще були здатні викликати унікальні збудження, створювати свою ароматну ауру, і я думаю, що на різні свята люди пахтилися різними маслами, як і для кожного заходу був свій аромат, тому що всі вони викликали різні емоції, спогади і переживання. Подібно до того, як музика у нас викликає певні спогади про певні події, так само і запах! Я, приміром, коли зайду десь до якоїсь крамниці і відчую певний запах масел, то відразу згадую Індію або арабський світ – тобто, запах нам теж приносить якісь згадки і асоціації.

Отже, євангелист пише, що ця жінка виливала нардове миро на Ісуса – хтось пише: на ноги, хтось пише: на голову, – ну, у будь-якому разі, це було виллято на Нього, і вона плакала, витираючи сльози своїм волоссям. Не знаю, як сьогодні це сказати, але на той час волосся для жінки було символом її гідності. Чому я так кажу – «не знаю, як сьогодні сказати»? Незручно про це говорити, але жінки у той час не стриглися, вони носили своє волосся, як символ своєї гідності, і коли жінка витирала на комусь сльози своїм волоссям, це означало, що вона настільки смирялася, це був такий вияв її глибокого пошанування, поклоніння і віддачі, що вона ніби клала на жертовник всю свою гідність. Вона повністю розчинялася, всім своїм єством демонструючи повагу до того, кому вона це робила. І ця жінка чинила саме так! Та потім відбулась реакція учнів, і я собі подумав: і кого тільки Ісус за Собою водив? Я взагалі інколи думаю: і чого деякі пастори ще хочуть від своїх служителів, адже ті все одно поводяться набагато порядніше, ніж вели себе оці учні з Ісусом Христом!

Тільки уявіть собі, що ви, як служитель або як лідер, робите комусь якусь добру справу, і ваші послідовники, або ваші помічники в служінні, ваші диякони, чи ваші близькі друзі бачать, що ви це робите, і давай вас засуджувати за те, що ви це робите. Або ще жорсткіше – коли вам хтось щось дарує на День народження, або на якесь свято, або з якоїсь нагоди, а ваші друзі кажуть: «Оце так! Знайшли, куди гроші вкласти! Хіба не можна було їх бідним віддати? А тут такого дарунка подарували!» Як би ви сприйняли своїх помічників? По емоціях сказали би: «Все! Мені таких друзів не треба!» Був би справжній скандал, і ви б розійшлися після цієї вечірки, а то й взагалі до її закінчення… Написано, що учні геть обурилися! Сказати по правді, є такі церкви, у яких, варто комусь пасторові щось подарувати, там потім збирається церковна рада і починають вирішувати: чи мали право пасторові таке дарувати, чи ні. Мені розповідав один служитель, що він не купує морозива своїм дітям з однієї причини: бо люди будуть думати, що вони жертвують гроші в церкву, а пастор бере і купує на ці гроші морозиво своїм дітям. Ця маленька ситуація малює яскраву картину того, як це все сьогодні виглядає в багатьох громадах! Та у випадку з Ісусом Христом було ще крутіше! Я взагалі не знаю, що Ісус робив з цими людьми! Далі написано, що Іуда взагалі пішов, продав Його за 30 срібняків і шукав зручного моменту, щоб його здати! І ще ходив, як ні в чому не бувало, з Ісусом, і навіть більше того – Ісус про все те знав. Та перевага була в тому, що Ісус контролював всю ситуацію. Він був у курсі всього. Але з нами, людьми, є проблема – хтось може тебе здати, зрадити, а ти можеш не контролювати цієї ситуації, бо ти не Ісус. Ти просто людина, і можеш здатися.

Але йдемо далі. Ми так змалювали всю цю історію, щоб ви могли бачити, яка була обстановка на той час в Ісуса з Його учнями і з тією жінкою. Жінка взяла свої великі збереження, можливо, це було її придане. У кожному народі є своє придане, яке батьки збирають для дочки, коли вона у майбутньому виходитиме заміж. От у багатьох народах батьки збирають золото, навіть у таких бідних країнах, як Індія чи якісь інші. Навіть дівчина з небагатої сім’ї, коли виходить заміж, то вона вся у золоті! Бо це символ багатства! Вона може у будь-який час це золото продати і мати собі на прожиття. Однак в українському народі, не знаю, чому так повелося, у якості приданого раніше давали вишиті подушки, ткані рядна, і, можливо, ще щось подібне. І от ті подушки в хаті як повиставляють! У чому прикол українського приданого, не зрозуміло… Невже ті подушки можна було якось продати, щоб вижити у скрутний час? От у багатьох народів суть приданого полягає у передачі майна, передачі певного багатства. Можливо, і ця жінка з алавастровим сосудом тримала його, як своє придане, хоча, звісно, ми того не можемо знати. Як би то не було, учні збунтувались і склалася така ситуація, як ми її змалювали. Інший євангелист далі каже, що Симон дуже добре знав цю жінку і він собі подумав: «Знай Ти, Ісусе, що це за жінка, Ти б так не говорив!» Ісус же розкусив його думки і докорив йому: «Симоне, коли Я прийшов до твого дому, ти Мені навіть ніг не помив (тобто, ти не зустрів Мене гостинно, ти не проявив до Мене абсолютно ніякої уваги), а ця жінка, бачиш, – плаче, і волоссям своїм ноги Мої втирає!» І далі Ісус продовжив: «Я знаю, що це за жінка, і плаче вона тому, що багато грішила, і їй багато буде прощено!» Можливо, ця жінка прийшла до Ісуса з якимось мотивом або із вдячності, ніхто не може знати. Цілком імовірно, що Ісус в минулому також її зцілив від чогось! Деякі історики схиляються до того, що то була та сама Марія Магдалина, з якої Ісус свого часу вигнав 7 демонів, і вона прийшла з почуттям вдячності, щоби віддати Йому почесті, пошанувати Його за те, що Він зробив для неї.

І найважливішим тут є якраз розібратися в її мотиві. Що мотивувало ту жінку прийти і зробити те, що вона зробила? Ісус каже: «Учні та всі присутні, слухайте! Ця жінка зробила дуже добре діло для Мене, найкраще зі всього того, що вона могла зробити!» ТАК ЩО Ж БУЛО ЇЇ МОТИВУЮЧИМ ФАКТОРОМ? Продовжуючи Свою думку, Ісус пояснює учням значення того, що вона зробила. Він каже: «Вона помазала Мене на погребіння». А я зразу поставив собі питання: а чи знала ця жінка, що вона робить, коли йшла з цим алавастровим сосудом до Ісуса? Невже вона свідомо йшла помастити Його на погребіння? Звичайно, ні. Вона не знала, що вона робить. Вона йшла з одним мотивом, проте у її мотиві ще було пророче значення! І Ісус добре розумів, що тут ще затаєний пророчий зміст. Так і деякі вчинки людей, або й наші власні, можуть мати в нашому розумінні одне значення, та, коли Дух Святий веде нас і вкладає в нас якісь певні мотиви, то наші вчинки ще можуть нести і пророчі значення в долі інших людей! Це виглядає не так, що от захотів, прийшов і щось зробив. Ми можемо просто подумати про себе: «Піду-но я провідаю цю людину, давно вже у неї не був, посиджу, поспілкуюся, занесу якихось цукерок, помолюся…» Ви прийшли її провідати, а виявляється, що ця людина вже на протязі місяця молилась і казала: «Господи, якщо сьогодні хто-небудь прийде до мене, то це буде знаком, що Ти хочеш зробити для мене те і те!» Отак і буває: ти думаєш, що просто прийшов провідати людину, а для неї то є знак. Вона навіть і не знала, що саме ти прийдеш! Просто сказала: «Якщо хтось прийде, то це буде для мене знак, що я маю таке-то рішення прийняти, або діяти наступним чином!» Ви розумієте, про що я кажу? І з цією жінкою із біблійної історії було саме так.

Тож ми говоримо сьогодні про мотивацію, а саме: ЩО МОТИВУВАЛО ЦЮ ЖІНКУ – ВЗЯТИ ТАКІ ВЕЛИКІ ЗБЕРЕЖЕННЯ, ТАКУ ВАРТІСНУ РІЧ І ПРИЙТИ ДО ІСУСА, розбити цей сосуд і вилляти ці пахощі на Його тіло? І що взагалі можна сказати про мотивацію, як таку? Мотивація веде людей на героїчні вчинки, робить людей сміливими, мотивація – це величезний потужний генератор, який взагалі дає людині поштовх жити і творити. Немає мотивації – немає життя – і немає творіння. Все! Нічим немотивована людина – це людина, яка вже практично помирає. Відсутність мотивації у нашому житті робить нас абсолютно пасивними, а її наявність перетворює нас на активних людей. Один зі словників визначає мотивацію, як спонукання до певних дій, як причину того, чому ми так робимо і чому так поводимось. Слід також розрізняти дві її сторони – зовнішню і внутрішню мотивацію. У чому ж різниця між ними? От, наприклад: я йду на роботу і працюю, щоб заробити гроші, я працюю, бо хочу мати власний дім, хочу гарно одягатися, а до спортзалу я ходжу, щоб, коли одягну футболку, були видні мої біци, щоб виглядати у формі і комусь сподобатися – все це є зовнішньою мотивацією. А внутрішня мотивація звучить наступним чином: я йду на роботу і працюю, бо мені це подобається, і все, що я роблю, я роблю тому, що мені це цікаво і я знаходжу в тому задоволення. Внутрішня мотивація йде з глибини наших почуттів: я роблю це, тому що я від того отримую кайф, насолоду.

Мотивація є невід’ємною частиною нашого життя і присутня у кожній сфері, наприклад, в дружбі, в сім’ї, в служінні. Є також мотивація нашої віри. От чому люди, які щойно навертаються до Христа і починають вірити в Бога, горять першою любов’ю? Вони всіх прощають, всіх люблять, вони готові пожертвувати всім, що мають, радо провідують інших, служать, свідчать… А з плином часу ця «перша любов» якось згасає, люди стають такими, знаєте, більш холодними, черствими, якщо й роблять добрі діла, то ніби по інерції, а оцього колишнього запалу вже немає. Пропала оця мотивація першої любові: я роблю, не очікуючи, що мені хтось «дякую» скаже, я не очікую, що мені грошима відплатять, я не очікую, що мене десь відзначать у церкві – я роблю, тому що я люблю Ісуса. Візьмемо сімейні взаємовідносини, перші роки сімейного подружнього життя. Чоловік із жінкою люблять одне одного, квіти дарують, роблять сюрпризи… Проходять роки і якось все це холоне і сходить нанівець… Взяти взаємовідносини в дружбі: ось ви з кимось потоваришували, спілкуєтеся, робите сюрпризи одне для одного, у гості запрошуєте, уникаєте фамільярності… Проходять роки, дружба залишається, а ви вже можете собі дозволити взагалі якийсь ляпсус зробити, зневажити: «А-а, то ти, Ваня, заходь!» От коли до вас хтось вперше завітає, ви готові вийти назустріч гостеві аж до порогу, та якщо це прийшов усього лише ваш друг Ваня, то він може вже й сам зайти, ніхто не біжить йому назустріч. Уже немає оцієї першої мотивації для того, щоб цю дружбу підтримувати! І таку картину можна спостерігати, що б ми не починали робити. Припустімо, приходить прибиральниця вперше на роботу, то перші кілька місяців вона миє кругом вікна, все прибирає, невтомно працює. А пройшов місяць, другий, дивишся – вже вікна замащені, в закуточках брудно, вона так віничком – мах! мах! мах! – і все! Або ось купили ви машину – ви її протираєте, ходите, дмухаєте на неї… А поїздили на ній 2 роки – вже панельки брудні, бардачка відкрили – там казна-що робиться. І отак у кожній сфері і ситуації! Куди пропадає мотивація? Чому вона нас більше не рухає?

Та є ще куди дивніші речі. Сучасна цивілізація взагалі вбиває будь-яку мотивацію. Яскравим прикладом може слугувати кава: ночували ми якось у бедуїнському таборі в Ізраїлі і місцеві араби розповідали нам, що у них є така дерев’яна ступка, до якої вони насипають каву і от таким спеціальним товкачем починають її товкти, і отой стукіт, що лунає, має особливе значення. Всі, хто тоді намагався відтворити той стукіт, не змогли цього зробити так, як той бедуїн. Він вистукував, і люди, що жили в сусідніх шатрах десь за 300-500 м, чуючи цей стукіт, розуміли, що він означає: ввечері буде кава, ми запрошуємо тебе на каву. Цей стукіт був своєрідним символом запрошення. Люди приходять, і відбувається справжня церемонія приготування цієї кави… А що сьогодні зробила цивілізація? Не хочеться навіть кави у джезві заварювати, натискаєш кнопку – і кавовий апарат сам зробив каву. Або ще є розчинна кава – роздер пакетика 3в1, напився і – «О-о, я кави напився!» Ось вам цивілізація! Вся процедура, весь той кайф, весь той процес просто знівелювався, зійшов нанівець.

Можна ще подати у якості яскравої ілюстрації жінок: візьмемо для прикладу тих самих жінок зі Старого Заповіту, чи от арабок. Коли ці люди будували якесь житло, обов’язковим елементом завжди була ванна чи басейники – для чого? Вони наливали туди молóка, кисли в тих молóках, або ж наливали туди маслá, кисли в тих маслах, тіло просто просякало цим. Коли Естер потрапила до гарему, вона півроку кисла у ваннах, щоби вивітрити «село». Даруйте мені, я не ображаю людей із села, я це образно сказав: щоби вивітрити цей кислий запах від худоби, від гною, від жому. У деяких церквах просто несила всидіти на служінні, бо чуєш – там гній смердить, а там жом смердить. Люди навіть не переодягаються – у чому обійшов ранком худобу, у тому і в церкву пішов. Даруйте мені, є таке. У ті часи було не так. А що ми маємо сьогодні з приходом цивілізації? Ну, ванни немає, де поставити, робимо душову кабіну! Воду відкрив, облився з голови до ніг – і я помився! Яке киснення? Вода дорога, щоб її нагріти; та і немає коли – під дверима ще стоїть два чоловіки, стукають: «Вже? Вже?» – «Та ні, я тільки почав!» – «Вже виходь!» Раніше люди вміли доглядати за собою, робили манікюр, доглядали за своїми нігтями, і то ж були натуральні нігті! А що сьогодні зробила цивілізація? Пішли до косметичного салону, наліпили нігті, зверху полакували, цяцьок начіпляли – для когось гарно, а ти зазирни туди зсередини! Я, звісно, перепрошую, це стосується не всіх жінок, але такі трапляються – зверху манікюр, а знизу – болото. А природних нігтів вже практично немає! Для кого цей манікюр? Дивишся – вії отакі! В три рази довші. Фігура така… красива… Знаєте, як у тій історії: хлопець познайомився і одружився із такою дівчиною! Що за вії, а манікюр, а фігура яка! Коли вже настала їх шлюбна ніч, вона так – вії – хоп! – поклала на поличку, протеза вийняла, поклала у скляночку, а як зняла корсета, яким піджало всю її фігуру – хлопець вже не витримав: «Боже мій! На кому я оженився! Мені Лію підклали, а не Рахіль!» Вся мотивація пропала зразу! Знаєте, а от в арабському світі все навпаки. Жінка-арабка, коли йде на люди, накривається паранджою – і її не видно. А у нас все хочеться для людей зробити – зачіску для людей, манікюр для людей, костюм для людей – все для людей! А в арабському світі все навпаки – жінка все робить для себе і для свого чоловіка, бо, окрім них, ніхто того не бачить. А для себе і чоловіка не треба отаких вій, отакого манікюру з усім тим, що там є під ним, і таке інше.

У нашому житті повинна бути рушійна сила, мотиватор – чому ми це робимо? Навіть, якщо ми робимо манікюр, навіщо ми його робимо? Що є нашим мотивом? «Вона добре діло зробила для Мене», – сказав Ісус. Знаєте, коли я думав саме про цей вислів, то я написав собі таке пояснення: МОЖНА БУТИ ПРАВИЛЬНИМ, АЛЕ НЕПРАВЕДНИМ, МОЖНА РОБИТИ ДОБРІ ДІЛА, АЛЕ В БОЖЕ ЦАРСТВО НЕ ВВІЙТИ. Грішники теж можуть багато добра робити, і хворим допомагати, і людей відвідувати, але це їм не буде зараховано, на відміну від праведника. І навіть далеко не всі праведники, які будуть робити добро, будуть пошановані Богом. Визначальним тут є мотив – чому я це роблю? Депутати, які йдуть на вибори, роблять людям багато добра, та мотив усього того – щоби людей купити, купити їхній голос, а не тому, що вони рухаються внутрішньою мотивацією, бо їм подобається робити людям добро. Ні! Багато чого на цій землі люди роблять, рухаючись тільки зовнішньою мотивацією: я роблю це, щоб засвітитися, щоб мене пошанували, щоби пропіаритись, щоби про мене говорили, або таке інше… Внутрішня мотивація – це прагнення займатися певною діяльністю заради того, щоб відчути внутрішнє задоволення.

А ще людей може мотивувати страх, який змушує дуже багатьох на цій землі робити певні діла. І вони не можуть цього не робити, бо бояться, що інакше станеться щось погане. Взагалі більшість людей у світі мотивовані більше негативною частиною, аніж позитивною. Керуючись страхом, люди ідуть до церкви, жертвують гроші, щоби бідними не стати, моляться, щоб не захворіти, моляться, щоб не потрапити до пастки… Давайте, хай кожен проаналізує свої мотиви! Навіщо ми молимося, яка взагалі мотивація наших молитов, як християн? Ми молимося через те, що ми отримуємо задоволення в молитві, чи ми молимося, щоби в наш дім не прийшла проблема? Щоби ми не захворіли, щоби діти не потрапили в аварію, коли йдуть з дому до школи, щоби, можливо, ще якась біда не сталася?.. Який мотив наших молитов? Більшість молитов людей, які називають себе християнами, скеровані зовнішньою мотивацією: я роблю це, бо я боюся, щоб щось не сталося, або тому, що пастор сказав так робити, або ж Писання каже так робити, або ж так написано у церковному статуті, або тому, що я підписував церковне членство, і там вказаний порядок відповідальності – щό я маю робити. І десятину я віддаю, бо всі віддають. На жаль, багато хто навіть у подружнє життя вступає, бо всі так роблять. А якщо глянути глибше? От Ісус сказав про ту жінку: «Вона зробила все, що вона могла зробити від себе – віддала найдорогоцінніше». А якщо я запитаю вас: а що взагалі є мотивом нашої віри в Бога? Адже це також свого роду певні дії, які ми вчиняємо! Або ще краще запитати так: а що ми робимо для Бога такого, щоб Він подивився на нас і сказав: «Ця людина добре діло зробила»? І взагалі, чи оцінює Бог те, що ми робимо, як добре діло? А то буває так, що ми викладаємо себе, а Бог цього не оцінює, бо у нас неправильні мотиви! Мої проповіді, проповіді будь-якого пастора, будь-якого проповідника – вони не можуть вас мотивувати. Вони можуть вас просвітити у чомусь, вони можуть вам дати якесь розуміння, відкрити вам якусь істину, але мотиватором ваших дій повинна бути ваша внутрішня мотивація.

Якщо говорити про наше служіння Богові, то мотивація повинна йти з глибин, із самого коріння наших взаємовідносин із Богом. Це має виглядати так: я молюся, бо в молитві я переживаю насолоду, спокій, затишок, отримую радість від того. Коли я роблю для когось добру справу, добре діло, я не думаю про його вартість, я роблю це, віддаючи все найкраще. От, коли ми робимо те, що маємо робити – провідуємо хворих, служимо іншим людям, жертвуємо, і таке інше – що мотивує нашу віру, наші вчинки, ці наші добрі діла? А мотиватором повинні бути наші глибокі-глибокі-глибокі взаємини з Богом. Наше серце повинно рухатись – я це роблю не через те, що мені потрібні гроші; і я не буду ображатися, якщо навіть пастор чи хто-небудь у церкві, зачитуючи імена людей, які допомагали провести певний захід, забуде моє ім’я. Мені це абсолютно байдуже, бо я це робив, як для Ісуса. Я керувався мотивом, що це для Нього, головне, що Він це побачив! От сьогодні, на жаль, ми маємо сухе і черстве християнство. Пастори, проповідники завжди людей підштовхують: «Давайте, ну, проявляйте якусь ініціативу, давайте, ми будемо свідчити, молитися, щось робити!» І, виходить так, що вб’єш – то в’їдеш… В церкву люди ходять, керуючись думками, що, якщо, не дай Боже, помру, то буде, кому поховати, а якщо задумаю заміж вийти, то буде, де шлюб узяти (хоча зараз і те все можна купити). Так мало є людей, які мотивовані любов’ю Божою. От проаналізуйте сьогодні кожен усе своє життя, а, найперше, всю свою християнську віру і всі свої добрі вчинки з точки зору своїх мотивів. Чи робив я те добре діло, виходячи із глибини свого серця? От саме це і є визначальним. Припустімо, вам подзвонили і сказали: «Буде загальне дитяче служіння. Ви можете щось пожертвувати, як батько для своїх дітей, на цей захід?» І ви собі думаєте: «А-а, ну-у, оцю суму можна пожертвувати!» І ви взяли і пожертвували. А хтось інший з батьків, хто рухається іншою мотивацією, подумає: «Я можу і це, і це, і це запропонувати… Може, я ще якесь частування приготую, крім цього?..» У мене інша мотивація, тому що у мене є любов до дітей. Я не просто подачку даю, бо мені подзвонили і ніяково було відмовити: «Треба ж щось зробити…»

Ісус Христос сказав: «Вона зробила все, що могла!» Чи робимо ми все, що ми можемо, коли щось робимо? Якщо ми взагалі щось робимо. Щоб не прийшов такий час, коли Христос скаже: «Відійдіть від Мене, Я вас ніколи не знав!» Деякі люди почнуть: «Та як, Господи, я й то, я й то робив!..» А Христос скаже: «Я вас ніколи не знав!» І причина тому всьому – У ВАС ЗАВЖДИ БУЛИ НЕПРАВИЛЬНІ МОТИВИ У ТОМУ, ЩО ВИ РОБИЛИ. А хтось зробив, можливо, набагато менше, у порівнянні з нами, але у них були правильні мотиви – вони це робили через любов. Ніхто їх не штовхав, ніхто їм не дзвонив, ніхто їх не підбадьорював, ніхто їх не тягнув за руку: «Йдіть допоможіть! Йдіть свідкуйте! Йдіть ще щось зробіть!» Ні, вони це робили самі. Вони завжди виходили з внутрішнього бажання, рухалися внутрішньою мотивацією, бо вони в тому знаходили життя. Якщо я не роблю цього – я вмираю, я сохну, я черствію без цього. Я мушу, я хочу це робити, бо я в тому знаходжу задоволення. От у тому і вся суть глибокої віри в Бога, яка мотивована вашими взаємовідносинами з Ним.

Автор проповіді: Володимир Андрощук

Редактор: Наталія Тітко